Як людський капітал сприятиме повоєнному відновленню України

Кілометри зруйнованих доріг і замінованих територій, пошкоджені та знищені будівлі. А ще — людські втрати, котрі, на жаль, рахуємо щодня. Такі наслідки російської агресії. Війни, що виснажує, але водночас загартовує і вчить жити сьогоднішнім днем, обережно плануючи своє завтра. 

Та скільки б ми не писали планів відновлення України, без людей нічого не станеться. Поки населення працює — економіка жива. Вочевидь, зранена війною, наша економіка потребує ще більше «‎ліків» у вигляді фахівців удома.

Люди та ВПП: який зв'язок?

Інтелект, знання та навички, результати нашої роботи, продуктивність і якість життя — це все формує людський капітал. Від початку технологічного ‎буму людський капітал продовжує витісняти за значимістю фінансове багатство країн. Держави борються за фахівців, бо розуміють: вклавши гроші в навчання мотивованої людини, у перспективі економічно вони виграють, адже матимуть податкові надходження від працівника.

А як же штучний інтелект, спитаєте ви. Повсюдна автоматизація вимагає від людей унікальної експертизи. У поєднанні з розвиненою емпатією та креативністю цінність спеціаліста на ринку праці зростає в рази. Він забезпечуватиме кращу продуктивність, створить більше товарів із вищою доданою вартістю. Висококваліфіковані фахівці мають гарний дохід, отже і витрачають більше грошей протягом життя. Це додаткові фінансові вливання у внутрішній ринок, що стимулює економіку зростати.

В Україні брак людського капіталу через вимушену міграцію та мобілізацію частини населення призвів до скорочення виробництва на третину. За оцінками Міжнародної організації праці, якщо продуктивність не повернути до довоєнного рівня (на момент лютого 2022-го), аби почалося повноцінне відновлення економіки, необхідно залучити додатково 8,6 мільйона працівників упродовж наступних десяти років.

Внутрішня міграція як поштовх для розвитку громад

Українці продовжуть працювати, перевозячи сім'ї та бізнеси подалі від зони бойових дій. Для приймаючих громад це — можливість перейняти досвід фахівців, які за мирного часу не переїхали б. А де здорова конкуренція — там кращий рівень послуг.

Унаслідок повномасштабної війни у західні регіони України переїхали 840 підприємств зі сходу й півдня. Програму релокації організувало Мінекономіки. Закарпатська та Львівська області виявилися найпривабливішими: там зареєстровано 120 і 199 компаній відповідно. Далі йдуть Чернівецька область — 78 підприємств та Івано-Франківська — 70. Найменш затребувана Одещина — лише три бізнеси скористалися урядовою програмою. На Житомирщині шість, на Кіровоградщині — 17.

Кандидат економічних наук Степан Куйбіда вважає: нині релокація підприємств — це не стільки збереження устаткування та команди, скільки диверсифікація бізнесу.

Степан Куйбіда, кандидат економічних наук, директор департаменту економічної політики Львівської обласної адміністрації:

«‎Ті, хто мав активи та працював у центральних і східних регіонах, до повномасштабної війни переважно не дивилися на захід України. Та маючи ризики економічні, військові, внутрішньо менеджментові чи інші, вони розуміють: бізнес потрібно диверсифікувати. Починають тут придивлятися до активів. Оцінюють не з точки зору “взяти станок і перевезти його на захід”, а дивляться на ліквідний вектор. На нерухомість, об'єкти незавершеного будівництва, на готові стартапи, які потребують інвестування».

Релоковані підприємства справді стимулюють конкуренцію. Це плюс для регіональної економіки. Проте, на думку Степана, стрімкого зростання економіки найближчим часом очікувати зарано. Для цього людський капітал ще треба «‎наростити». Щонайменше 2–3 роки держава має вкладатися в навчання людей та підтримку підприємництва, покращувати соціальні та медичні послуги. І лише тоді здоровий, мотивований і здібний професіонал буде готовим інтегруватися в економіку: піде працювати та отримувати зарплату. Держава ж матиме реальний результат цих вкладень у вигляді податків.

«‎Баланс людського капіталу в західних областях виріс. На перший погляд, це гарний сигнал. А з іншого боку, треба дивитися на якість людського капіталу, на статево-вікову структуру населення. Візьмемо внутрішньо переміщених осіб у Львівській області. Понад 60% з них — жінки і діти, 10–15% — люди пенсійного віку та соціально вразливі групи. Адже переїжджали і дитбудинки, і психоневрологічні заклади. Сказати, що ці люди стануть рушієм відновлення економіки — зарано. Спочатку потрібна соціальна адаптація, треба навчити цих людей. Після того має бути медична підтримка, потім професійна. І тільки тоді — інтеграція в реальний сектор економіки».

Внутрішні мігранти тиснуть і на ринок праці. У східних регіонах України структура зайнятості завжди була зміщена у бік промисловості порівняно із західними та центральними областями, куди переїхали люди. Відтак на нових підприємствах часто бракує фахівців певного рівня. Специфіка виробництва індустріалізованої Харківщини, Донбасу, Приазов'я — це й інший підхід до роботи, аніж на Галичині. На заході більшість розвиває малий і середній бізнес, орієнтується на ринок ЄС. 

Степан Куйбіда:

«‎Наш місцевий бізнес завжди був орієнтований на експорт. Він уміє працювати зі стандартами Євросоюзу. Інколи може дозволити собі не бути швидким, різким. Це особливість організаційної культури мешканців західних регіонів. Ті, хто працював на сході, швидші. Це впливає на прийняття рішень, і цю навичку вони привезли сюди. Поєднання досвіду, рішучості, швидкості однозначно дає плюс у фінансових звітах. 

Бувають і негативні кейси. Наприклад, поставка матеріалу здійснювалася не на ту годину, як домовлялися, а пізніше. Наші не бачать у цьому проблеми, а от харківський бізнес уже бачить. Або наші підприємці кажуть: “Давайте проведемо стратегічну сесію”, а приїжджі дивуються: “Та що думати? План є, матеріали є, давайте працювати”. Ось у таких життєвих ситуаціях ця відмінність і проявляється».

Що кажуть підприємці?

Харків — Калуш, Івано-Франківська область

Борис Ніколенко, співвласник заводу будівельної композитної арматури й сітки, розпочав бізнес у 2012 році на Харківщині. Завод виготовляє будматеріали для фундаментів, доріг, бетонних споруд. Продукцію продають в Україні та за кордон. Наприкінці лютого 2022-го заводські лінії, що знаходились у Руській Лозовій, опинились у російській окупації.

Борис мав можливість вивезти бізнес за кордон, проте команда вирішила залишитись в Україні та розпочати все з нуля. Залишати дім важко, та підприємець наважився відновити виробництво в Івано-Франківській області. Якщо розглядати вихід на новий ринок, чому б не спробувати? Були заощадження і спраглі до роботи фахівці. Тож працівники з Харкова із сім'ями виїхали в Калуш і розгорнули нове виробництво.

Масштабувати бізнес вдалося завдяки гранту «‎єРобота» від Міністерства економіки. Кошти витратили на вітчизняне обладнання. Раніше на підприємстві була одна виробнича лінія, а зараз чотири. Люди працюють позмінно. Є працівники з Херсона, із Каховки, Миколаєва, десь третина робітників — місцеві.

Борис Ніколенко:

«‎По зарплатах ми конкуруємо з місцевими виробництвами. Можна навіть сказати, що харківські фірми більше між собою конкурують, ніж із франківськими. Багато підприємств переїхали зі сходу, і в них зарплати вище, ніж середня по ринку. А серед переселенців конкуруємо за працівників».

Зарплата коливається в межах 17–30 тисяч гривень. Наразі на заводі 21 працівник. Роботи багато, планують розширити штат до 40 людей. Крім основної продукції, сітки знайшли своє використання і в Збройних Силах як антидроновий захист. За 2023 рік загальна виручка на підприємстві склала майже 36 мільйонів гривень. Рік до того — близько шести мільйонів.

Завдяки чому це вдалося?

«Напевно, всупереч всьому. За нами — 30 людей, які утримують родини. Сказати їм: вибачте, ми втомилися, ми закриваємося — значить ці сім'ї залишити ні з чим, без майбутнього. Цього ми не могли допустити. Тому, незважаючи ні на що, продовжуємо працювати, створювати продукцію, намагаємося її продавати».

За словами Бориса, іноземні інвестори бояться працювати з Україною. Міркують так: «Тут всюди стріляють, всюди ракети». Тому залучати з-за кордону валютну виручку вкрай важко. Накладаються й інші проблеми:

«Враховуючи наше податкове законодавство, нинішню політику Державної митної служби по донарахуванню митних платежів при імпорті товарів, жоден інвестор не буде заходити в Україну. І я не зможу жодного іноземця переконати, не згадуючи проблеми з податковою та митницею. Вони так і питають: “Ми оформимо замовлення в українській компанії, а де гарантія, що ви його виконаєте?”. Ми для себе знайшли рішення: продаємо товари іноземним компаніям через наше представництво в Польщі, і вже польська компанія в Україну перераховує валюту. Це хоч якось допомагає країні. Але і це може припинитися з часом. 

Іноземні банки вимагають проходити ідентифікацію клієнта. Все працює з електронними ключами, а термін їхньої дії завершується. Щоби надалі підписувати податкову звітність, направляти митні декларації по Європі, робити європейські платежі (у тому числі перераховувати гроші в Україну), потрібен електронний ключ. Аби його продовжити, треба приїхати до європейського банку, пройти ідентифікацію, і тільки тоді отримаєш цей ключ. З обмеженнями на виїзд для чоловіків це складно‎».

Харків — Бережани, Тернопільщина

«‎Повертатися в сільське господарство я не бачу перспектив. Треба не тільки розміновувати землі. Гектари, що ми брали після колгоспів у 2000-х роках, — не просто забирали, ми їх лікували, удобряли. А після цієї війни, після вирв, що залишилися, навіть якщо все вирівняємо, думаєте, там буде щось рости? Ні. Аби на тому зробити аграрний бізнес, треба мати великі кошти та мінімум три роки. Три роки лікувати землю, робити бінарні посіви, відновлювати все живе в землі, відновлювати мікоризу. Звісно, можна і без цього пшеницю вирощувати і мати 2–3 тонни з гектара. Але ж раніше ми 5–7 тонн із гектара збирали...», — розповідає Віктор Груб'як, співзасновник «Креативного ХАБу» в Бережанах Тернопільської області.

Останні 20 років Віктор розвивав аграрний бізнес на Харківщині, мав 2 000 гектарів землі. Стрілече, Красне, Глибоке — угіддя там пів року були в окупації. Поля заміновані, техніка згоріла чи розкрадена. Віктор дивився по GPS: один комбайн знайшов у Чечні, другий — у Воронежі. Сенсу відновлювати немає. «‎Кредити великі ніхто не дасть. І думаю, ніхто не буде інвестувати в ту землю», — каже підприємець.

Розуміючи масштаби втрат, у квітні 2022-го Віктор повернувся до міста дитинства — у Бережани. Згадує: тоді майже 3 500 бережанців виїхали за кордон, а переселенців у громаді було більше 7 000.

Віктор Груб'як: «Я побачив, скільки людей живуть у дитсадках, в школах. Люди спали на підлозі з дітьми. А в нас немає жодного агентства, яке могло б їх розселити в якісь будинки, хоча таких будівель багато. Тому перше, чим я зайнявся, — це розселення людей».

Віктор познайомився з іншими переселенцями. Стали допомагати: пояснювали, де взяти гуманітарку, консультації надавали, зокрема юридичні. Серед переселенців були юристи, економісти, бухгалтери. Навесні провели толоки: привели до ладу парк, ставок.

«‎В якийсь момент помітили, що для дітей шкільного віку спортивні площадки є, а для дошкільнят — жодного скверика чи парку. Для малечі все тільки на території дитсадків, а громадського місця не було. Так виникла ідея зробити сквер. Це нам далося важко. По-перше, місто маленьке, промисловості немає, а отже, в бюджеті грошей бракує. По-друге, є земля, виділена під парковку, але вже три-чотири роки нічого не робиться, бо коштів немає. Звернулися до виконкому, до депутатів, а вони були проти. Довелося залучити місцеве телебачення. Вони приїхали, освітили проблему, і нам дозволили забудувати сквер. Ми знайшли бруківку, яка раніше лежала без діла, зробили алеї. Залучили місцевих підприємців, які вирощують туї, гібіскуси. Дитячий майданчик вийшов із качелями, з усім, що треба. Все літо користувався великим попитом. Тепер плануємо зробити клумби та висадити дерева».

Восени разом із новими мешканцями громади Віктор заснував громадську організацію, на базі якої відкрив «Креативний ХАБ». Подалися на державні гранти, і от перший успіх: отримали кошти на відкриття школи-ательє для переселенців і місцевих жителів. Після навчання всі отримують державні атестати, як у профтехучилищі.

У Бережанах опинилося чимало кваліфікованих спеціалістів без роботи, і Віктор вирішив допомогти: пояснював, як заповнювати грантові заявки за програмою «єРобота». На сьогодні 14 переселенців отримали стартові кошти на власну справу. Більшість повернулися працювати додому: на Харківщину, Херсонщину, Миколаївщину. Нові навички стали у пригоді випускницям швейної школи Віктора.

«‎Одна жіночка з наших курсів повернулася в Харків, їй 71 рік. Отримала торік у квітні свідотство. У червні дзвонить мені й каже: “Що ви зі мною зробили? Я все життя жила в Харкові біля метро. Вставала вранці на ринок, щось їсти готувала та пів дня сиділа біля вікна: дивилася, як люди ходять у метро, чи заїжджає в арку моя дочка чи син у гості. Дивилася у вікно цілими днями, не мала спілкування. А як повернулася з курсів, син подарував мені круту швейну машину. Почала із сусідами спілкуватись. Шию, перешиваю, допомагаю. Щодня в хаті люди, чайник не виключається: п'ємо каву, хтось несе печиво, мандарини. Вільного часу немає глянути у вікно!”».

Нещодавно в Бережанській школі-ательє запустилася нова група. Набрали 13 людей, більше приміщення не дозволяє. Навчатися приходять і переселенки, і місцеві жительки. До появи Хабу в містечку не було місць для дозвілля, а тепер тут освітні курси, концерти, художні виставки. Підприємницький хист і вміння залучати ресурси звідусіль — ось що, на думку Віктора, дозволило ‎оживити Бережани. 

Велику роль у розвитку громади відіграє наявність роботи. Поки з цим складно. Колись у Бережанах було чотири підприємства: завод дренажних труб, два кирпічних заводи, плитковий. Сьогодні працює лише цегельний завод, і той сезонно. Восени багатьох працівників мобілізували. Цьогоріч, міркує Віктор, певно, не відкриється. Переселенці опановують новий фах у Бережанах і повертаються додому. Залишається місцеве населення, яке звикло працювати деінде, але не у своїй громаді.

«‎Кажу: давайте зберемо курси механізаторів, газоелектрозварювальників, штукатурів, малярів. А мені: хтось нам гроші дасть на це? Нічого, кажу, придумаємо, навчимо людей. Не отримаємо підряди від в мерії — підемо по районах. Не отримаємо від районів — будемо у приватників відбудовувати. Людям нормальна робота, а вам буде з чого зарплату та податки платити. Але тут не розуміють: звикли, що можна поїхати на заробітки у Львів, Івано-Франківськ, у Тернопіль чи за кордон.

Я впевнений: якщо буде робота з хорошою зарплатою, не поїдуть люди працювати ні в інші міста, ні в Польщу чи Португалію. Або треба навчити їх вести власний бізнес. Перспективні сфери — переробка продуктів і глибока заморозка. Світ залюбки їстиме наше сухе яблуко, вишні, картоплю, моркву. Також треба розвивати будівельну галузь».

Як повномасштабна війна вплинула на людський капітал

Зменшилася чисельність населення

За попередніми підрахунками ООН, з України виїхали 6,2 мільйона громадян. Із часів Другої світової війни це найбільше вимушене переселення людей. За кордоном переважно — жінки і діти. Школярі та абітурієнти, які є трудовим потенціалом країни, можуть частково залишитись в еміграції. Щонайменше, вступити до іноземних університетів і, якщо не залишитися за кордоном назовсім, принаймні на період навчання та стажування. Орієнтовно, як звітують в ООН, ще понад мільйон українців пішли в ЗСУ та не беруть активної участі в економічній діяльності.

Військові на фронті й люди в тилу гинуть та отримують тяжкі поранення внаслідок російських ракетних атак. Від початку повномасштабного вторгнення Моніторингова місія ООН з прав людини зафіксувала щонайменше 10 тисяч випадків загибелі цивільних українців, із них понад 560 — діти. Серед мирного населення попредньо більше ніж 18 500 поранених. В ООН зауважують: реальна цифра може бути значно вищою.

Суттєвий вплив має примусова депортація українців у росію. У Міністерстві реінтеграції неодноразово повідомляли, що на тимчасово окупованих територіях ворог проводить паспортизацію населення, зокрема для вивезення українців до рф.

Крім цього, як і весь світ, нас зачепило природне скорочення населення, зокрема внаслідок пандемії COVID-19. Погіршують ситуацію демографічна криза та попередня трудова міграція. За даними World Migration Report, у 2020 році Україна посідала сьоме місце за походженням емігрантів, яких налічувалося 6,05 мільйона. Питання не тільки в нестачі людей, але й у якості людського капіталу, який маємо нині.

Погіршилася продуктивність

Передусім через освітні втрати і стан здоров'я. Освіта є основною інвестицією в людський капітал. Навчання формує затребувані навички та розвиває нас. Воєнний стан унеможливлює надання освітніх послуг у повному обсязі. Заняття переважно проходять онлайн. У відносно спокійних регіонах учням вдається відвідувати освітні заклади з перервами на численні повітряні тривоги. Частина матеріалу переноситься на самостійне опанування без належного пояснення. Чи достатній цей обсяг знань і чи цілком діти та студентство мотивовані вчитись самотужки? Сумніваємось.

Що робити?

В освіті — посилювати роль практичних знань

Серед освітян побутує думка, що компенсувати освітні втрати допоможе спрощення навчальних програм. Тобто залишити базові, найважливіші предмети — а відповідно, і випускники шкіл мають готуватися до ЗНО чи НМТ за спрощеними вимогами. Більше уваги слід приділяти профорієнтації та розвитку в молоді самозарадності. Це можливо через практичне застосування знань. Для школярів — у форматі STEM-уроків, із фокусом на кар'єрних можливостях. А для студентів — більше практики у лабораторіях, дослідницьких центрах, компаніях.

Наслідки пострадянської освітньої системи в Україні відчутні донині. У різних сферах нам бракує управлінців, вважає Володимир Воробей, директор Агенції економічного розвитку PPV. Не вистачає спеціалістів, котрі знаються на європейських трендах і стандартах Євросоюзу. А враховуючи наше активне просування до ЄС, попит на них зростатиме.

Володимир Воробей:

«‎Україна готується до вступу Євросоюз. Нам вже доступні і будуть доступні ще грантові, кредитні кошти від різних інституцій. Той же Європейський інвестиційний банк вже має такі програми. Але щоб отримати це фінансування, потрібно написати проєкт англійською мовою, мати можливість із кимось його обговорити. Де нашим органам влади знайти управлінців, які розуміють, як із цим працювати? Великим містам більше пощастило. А в менших громадах звідки мають взятися такі фахівці? Є багато виконавців, а от управлінців, які розумно спланують весь процес, бракує».

У наших підлітків та студентів, які зараз мешкають в Європі, є перевага. Можливість отримати сучасну західну освіту, взяти найкраще з тамтешньої підготовки і набуті знання застосувати в Україні. Зокрема в місцевому самоврядуванні або центральних органах виконавчої влади.

Але виникає інший момент — імідж управлінських професій. Очевидно, що зараз зарплати в нас не будуть європейського рівня. Та й після перемоги труднощів у процесі відбудови виникатиме не менше, ніж у воюючій країні. Кожне нове покоління хоче жити краще за батьків. Із бажанням змін, усвідомлюючи можливі складнощі в роботі, молодь має побачити для себе привабливість кар'єри в державному та комунальному секторах. Тоді в нас буде шанс отримати класних фахівців та дієві реформи.

Володимир Воробей:

«‎Їм доведеться відстоювати свої ідеї, часом повоювати з одіозними депутатами, десь посваритися, а десь вміти лагідно поговорити з підрядниками. Це все складно, незручно, це не хіпстерський спосіб життя, як за кордоном. Тут треба попахати, інколи не в дуже гарних умовах. Але достатньо 3–5 років попрацювати на такій роботі — і станеш мега затребуваним фахівцем в Україні.

Молоді важливо отримати policy-making skills — навички розробки стратегічних підходів (політик). Це коли ти аналізуєш різні підходи і приймаєш найбільш доцільне рішення, бо впевнений: за таких умов це кращий сценарій. І ти готовий це пояснити, відстояти та впровадити. Я би дуже хотів, аби молодь, яка буде повертатися з Європи, навчилася цьому і не боялася приймати рішення. Це про decision-making skills — навички прийняття рішень та здатність їх просувати, аргументувати, враховуючи місцевий контекст».

Зробити «‎кабінетну» науку видимою

Університетські та наукові центри мають співпрацювати з бізнесом. Так «‎із паперів» наукові ідеї переходитимуть у реальну площину. Після випробувань у кращому випадку на них чекає фінансування та масштабування по всій країні чи за кордоном. Це матиме високу додану вартість і підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку.

Уже маємо готові до реалізації проєкти. Торік Національний фонд досліджень України провів конкурс серед науковців і відібрав 67 пропозицій. Серед них кілька напрацювань харків'ян, які отримують державне фінансування. Розробки стосуються нових технологій у промисловості, вирішення екологічних проблем, посилення продовольчої та енергетичної безпеки, захисту критичної інфраструктури (зокрема кібербезпека), збереження культурної спадщини та подолання розладів здоров'я, пов'язаних із війною.

Розвивати медичні сервіси 

На думку Віктора Ляшка, міністра охорони здоров'я України, раніше медицину мало розглядали з точки зору користі для економіки. Хоча виробництво лікарських засобів, медичних виробів і оздоровлювальний туризм можуть не менше за інші галузі збільшити надходження до державного бюджету. Почати ж варто з освіти медиків.

Віктор Ляшко, міністр охорони здоров'я України:

«‎Треба стратегічно переглянути кадрову політику в системі охорони здоров'я: і середніх медичних працівників, і лікарської спільноти. Це робота, яку ми розпочали з Міністерством освіти, з Міністерством економіки, коли говоримо про державне замовлення. Потрібно реформувати підходи до середньої професійної освіти, по-іншому прогнозувати кадрові ресурси. Ми звикли говорити про одну частинку — заклади охорони здоров'я. А про лікарні сестринського догляду, які повинні забезпечити те, що сьогодні ховається за поняттям реабілітації, — ні. Це потенціал, який створюватиме робочі місця і забезпечить належне старіння, лікування, відновлення».

Надавати більше можливостей для відкриття бізнесу

Кількість отриманих за останні два роки грантів підтверджує: попит під час війни чималий. За програмою «‎Власна справа» гранти отримали 8 283 українця. За підрахунками Мінекономіки, загальна сума коштів — 1,9 мільярда гривень. До держбюджету від втілення проєктів надійде орієнтовно 585 мільйонів гривень податків.

Юлія Свириденко, міністерка економіки України:

«Немає обмежень щодо секторів, де можна займатися бізнесом. ‎Єдина вимога держави — створити щонайменше одне-два робочих місця. За програмою “Власна справа” маємо 19 000 робочих місць. Гранти повертаються у вигляді податків і зборів до бюджетів різних рівнів. Це хороша можливість для тих, хто не може знайти роботу, собі її створити».

Підтримка бізнесу поєднується з ветеранською політикою. Для воїнів після реабілітації робота відіграє чи не найголовнішу роль у поверненні до цивільного життя. Грантові програми дозволяють розпочати бізнес або масштабувати попереднє виробництво та запросити в команду побратимів. Через інвалідність деякі бійці не можуть повернутись у військо, тому шукають роботу.

Гранти «Власна справа» поширюються на учасників бойових дій, осіб з інвалідністю внаслідок війни, а також на другого з подружжя ветеранів. Із моменту першого конкурсу 239 військових і членів їхніх родин отримали грошову підтримку на 100 мільйонів гривень.

У 2024 році Мінекономіки подовжує грантову програму для переробних підприємств. Міністерка економіки Юлія Свириденко пояснює, чому сфокусувалися на цьому напрямі:

«‎Україна має почати сповідувати нову економічну філософію, де всередині економічної політики буде стимулювання переробки. З огляду на заблоковані морські порти треба йти в глибоку переробку, щоб мати експортну виручку від товарів із доданою вартістю, яка значно більша, ніж просто від експорту сировинних матеріалів. Маємо вже 597 промислових підприємців, які взяли грант для розширення бізнесу та започаткування власної справи. 8 000 робочих місць створено впродовж дії цієї програми».

За словами міністерки, ці можливості варто поширювати серед українських емігрантів. Вони впевнені, що за кордоном більше можливостей працевлаштування, ніж удома. Така державна політика мотивуватиме талановиту молодь повернутися до України після Перемоги.

Сьогодні емігранти, а в майбутньому — потенціал людського капіталу в Україні

За змогою репатріанти з більшою ймовірністю ведуть бізнес на батьківщині. Вони накопичують заощадження, набувають навичок, які дозволяють їм бути конкурентними на внутрішньому ринку праці. Знаходячи роботу чи відкриваючи бізнес у рідній країні, навертають людський капітал на користь економіці. Для держави це — інвестиції, поширення передових технологій у країні та зайняте населення.

Ще кілька показових цифр. Зі спільного дослідження Інституту вивчення праці та Саутгемптонського університету дізнаємося, що на 2007 рік у Тайванському науково-індустріальному парку Сіньчжу мігранти, що повернулися, відкрили третину нових підприємств. Це принесло 10% експорту. Половину виробників програмного забезпечення в Індії у 2000 році заснували індійські мігранти, які повернулися зі США.

Водночас у країнах, що розвиваються, на старті бізнесу репатріанти стикаються з адміністративними та інституційними перешкодами. Іноді опускаются руки щось робити, з'являються думки про міграцію. Тож є сенс уже зараз створювати середовище, куди б люди поверталися зі впевненістю: свої ідеї вони зможуть втілити вдома.

Економічне відновлення: очікування уряду та реалії війни

Позаминулого року уряд презентував план післявоєнного відновлення України. За цим планом, для покращення стану економіки річні темпи зростання реального ВВП України мають перевищувати 7% упродовж наступних десяти років. Тоді номінальний ВВП наблизиться до 500 мільярдів доларів, стверджують урядовці. Наскільки це реально?

Погляньмо на післявоєнний аналіз росту ВВП Боснії та Хорватії, описаний Віденським інститутом міжнародних економічних досліджень. Після 1995 року номінальний доларовий ВВП Боснії зріс у 3,1 рази у 1996–2005 роках. У Хорватії за 1994–2003 роки ВВП зріс удвічі. Зважаймо на тодішній рівень розвитку держав, кількість населення та міграційні наслідки, які не зрівняються з нинішніми масштабами переміщення українців. До того ж наша війна з росією триває десять років. Ворог знищує інфраструктуру, гинуть військові, цивільні. Через загрозу ракетних обстрілів багато людей не поспішає повертатися з-за кордону. Негативні для економіки наслідки посилюються.

Тож прогноз уряду щодо зростання номінального ВВП України у п'ять разів до 2032 року виглядає надто оптимістично. Аби досягти цих показників, за оцінками економістів, нам не вистачає 4,5 мільйона осіб. Це активні громадяни, які б працювали в Україні та наповнювали бюджет податками.

Планувати щось сьогодні — справа невдячна. Один день на фронті може враз змінити життя всієї країни. Що точно зрозуміло: перехід від військової економіки до економіки мирного часу потребуватиме значного людського капіталу. І чим довше триває війна, тим гострішою стає ця необхідність.